безпосередні завдання

1. безпосередній, прямий, найближчий

2. одержаний безпосередньо з джерела/ з перших рук

- immediate information інформація з перших рук

- immediate interference пряме втручання

- immediate tasks безпосередні завдання

МЕТОДОЛОГІЯ ( від грецьк. μέυοδοζ - шлях дослідження чи пізнання; λόγοζ - вчення) - 1) Сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання об'єктивного істинного наукового знання або побудова наукової теорії та її логічне обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Так говорять про М. фізики, про М. біології, про М. пізнання космосу, про М. соціології, М. економічної науки і т.д. Практична діяльність може скеровуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального предмета, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціювання матеріальної системи або її цілеспрямоване трансформування тощо. В цьому розумінні говорять про М. управління економічними процесами, М. поєднання центральних та регіональних інтересів, М. бюджетного планування, М. ціноутворення тощо. 2) Галузь теоретичних знань і уявлень про сутність і форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів та процедур в процесі наукового пізнання та практичної діяльності. Осмислюючи теоретичний та соціокультурний досвід, М. розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення для М. є продуктивний творчий та дійовий метод, його сутність та сфера функціювання, структура та взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію, його відповідність характеру досліджуваного об'єкта та зв'язок з пізнавальною метою або цілями практичної діяльності. М. ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність в метод подальшого пізнання цієї діяльності, виявити ефективність та границі продуктивного застосування методу. Особливо важливим принципом М. є обґрунтування положення про метод як систему, про складність і багатостанність змісту методу, який включає в себе знання різних якісних характеристик та багатоманітність рівнів - від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного і практичного функціювання. М. розробляє типологію методів В. ідповідно до цього структурується саме методологічне знання. Однією з найбільш розвинених методологічних теорій в наш час є М. науки. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська М. Філософський метод, розгортаючись в систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська М. в знарядійному відношенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії містить в собі різноманітні філософські системи і течії, то відповідно філософська М. являє собою множинність методологій, де вирізняються якісно своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських М. не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної області, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій або тій М. універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, і самій методологічній теорії, як це мало місце з діалектико-матеріалістичною М. Тому дослідники в своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму. М. як систематичне вчення про метод виникла в філософії Нового часу, зокрема в філософії Ф. Бекона та Декарта, для критичного осмислення методів дослідження та пошуків надійних підстав істинності знання. Великий внесок у розвиток філософської М. зробили Спіноза, Ляйбніц, Кант, Гегель, Маркс, Мах, Пуанкаре, Гуссерль, Поппер, Копнін та ін.

САДИЗМ ( від імені франц. письменника XVII ст. Донатена Альфонса Френсиса маркіза де Сада) - сексуальне задоволення, необхідним моментом якого є завдання болю (не тільки фізичного) партнерові. У ширшому розумінні С. - схильність до жорстоких вчинків, знущання над іншими людьми С. утність С. можна зрозуміти тільки крізь призму ставлення людини до світу З. асадовим стосовно садистського характеру є страх перед непередбачуваністю життя, яке вимагає неординарних рішень, безпосередніх людських реакцій та стосунків, які не можуть бути заплановані. Через страх постає бажання взяти все живе під контроль, вивищитися над життям, стати його господарем. Для садистського (на відміну від некрофільського) характеру важливо, щоб жертва залишалася живою. Живі істоти перетворюються на об'єкти володіння, підпорядковані волі садиста. Панування над іншими не знищує страху перед життям. Садист завжди відчуває потребу підкоритися ще могутнішій владі, здатній убезпечити його від несподіванок, які приховує в собі життя. Потреба у підкоренні корінням сягає мазохізму, тому точніше говорити про садо-мазохістський характер.